«Живемо в стані „нога на педалі“. Валізи зібрані. Весь час в очікуванні нового наступу», — волонтерка Діана Макарова

Хтось днями написав у Facebook: «Раніше українки хотіли на день народження новий iPhone, сукню або поїздку до Хорватії. Зараз вони хочуть РЕБи, турнікети, позашляховики і бензопили».

Саме до таких найкращих жінок у світі належить і Діана Макарова, яка навесні 2014 року, коли почалися бойові дії на Донбасі, створила та очолила «Фонд оперативної національної допомоги», який має бездоганну репутацію. Військові називають її «Леді», дехто — мамулею, ЗМІ — легендою українського волонтерства.

Ми розмовляли в затишному київському кафе з нею та її середньою донькою Марією (до роботи фонду залучена вся сім’я Діани Костянтинівни). Під час бесіди постійно ловила себе на відчутті, що знаю їх, мабуть, сто років. Настільки збігаються оцінки та погляди.

«Суспільство вміє дуже швидко заколисуватись»

— Пані Діано, ми з вами спілкувалися рівно два роки тому. Тоді був інший настрій — всі очікували контрнаступу, плекали якісь надії. Як виявилося, взагалі необґрунтовані, про що попереджали фахівці та досвідчені люди типу вас. Які трансформації пройшло наше суспільство за цей період, коли ми вже усвідомлюємо, що йде війна на виснаження? Ви нещодавно констатували: «Сьогодні на фронті погано. Трохи гірше, ніж було вчора. Завтра на фронті буде гірше, ніж сьогодні».

ВІДЕО ДНЯ

— Дивіться, я такий собі суспільствознавець. Ми, волонтери, суспільство знаємо не дуже добре, бо в нас вузький тунельний зір. Ми можемо сказати, в якому настрої фронт. І то після того, як проїдемо бажано хоча б по половині його, бо весь зараз ще спробуй за один рейс охопити. Хоча нам вдавалось. Після того знімемо середню температуру по цій нашій велетенській лінії й скажемо, чим дихає фронт.

А чим дихає суспільство, можемо знати хіба з Facebook та отих наших нечастих стрибків в соціум, коли ми забігаємо в лікарню, в супермаркет, може хтось в театр. Не знаємо ми суспільства. Воно плаває у своїх настроях від шаленого страху, коли під час атак всі сидять в метро і донатять як скажені (маю на увазі інтенсивність донатів, взагалі-то вони не припиняються ніколи), до швидкого заспокоєння.

РЕКЛАМА

Суспільство вміє дуже швидко заколисуватись. Переляк — вороги біля Києва. Їх відігнали — переляк пройшов. Потім Херсонщина, Харківщина, Луганщина — «о, так ми можемо, ми сильні». Далі знову переляк.

Зараз посилюються обстріли, й вже навіть якась дуже-дуже літня бабуся розуміє, що ці «Шахеди» — це не ті «Шахеди», що були. І знову починаються донати. Тому суспільство плаває такою синусоїдою від «коли все це закінчиться?» та повного заспокоєння «два-три тижні максимум» до конструктивного, дуже потрібного й правильного переляку, який особисто я страшенно поважаю.

Мені здається, що ми зараз живемо в такому світі, коли кожна людина має вирощувати в собі оцей здоровий острах. Страх сіє паніку, і ти біжиш, куди дивляться очі. А острах дає підготовленість і поштовх. Тобто ти розумієш, що будь-якої миті можеш загинути, навіть якщо ти цивільна людина, що будь-якої миті можуть загинути твої діти. Що я можу зробити для того, щоб їх захистити? Хто може, йде на фронт. Хто не може, не йде. Слухайте, в тилу теж вистачає роботи.

Коли у 2022 році один за одним уходили на фронт наші крупні донатори, ми як волонтери це відчули. Вони потрібні там як воїни й не менше тут як донатори. Але вони красунчики — примудряються допомагати нам навіть зі своїх бойових. Просто коли просиш, що щось терміново горить, перші коменти йдуть від них. Мабуть, волонтерство в людині невбієнне. Волонтер і на фронті волонтер. Вони не в курсі, на кого я все це збираю. Я їм не доповідаю. Але вони знають, що це піде на фронт. Можливо, на суміжників. Можливо, на їхній підрозділ. Можливо, кудись на Херсонський або Харківський напрямок, а вони зараз на Покровському. Вони просто донатять, бо вважають, що треба ділитись. Мало того, що він вже працює на Перемогу зі зброєю в руках, так ще й продовжує працювати грошима.

РЕКЛАМА

Є в суспільстві певний процент оцих унікальних людей, які, власне, ніколи не припиняють донатити. Ними не керує заспокоєння й не управляють Арестовичі. Їхні донати не змінюються від того, як рухається синусоїда суспільства. Людина знає: раз на місяць я мушу задонатити волонтерам тисячу-десять-сто тисяч гривень. Ми не виділяємо суми й однаково низько вклоняємось і бабусі, яка з пенсії щомісяця надсилає 200 гривень, і айтішнику, який досить міцно стоїть на ногах і закидає нам по 10−15 тисяч теж регулярно. От на оцих людях і тримається суспільство. Для них «Треба» — з великої літери.

Я не знаю, який їхній процент. Немає, мабуть, такої статистики. Але я впевнена, що більша частина суспільства все-таки залежить від тих емоцій, які викликають в неї новини з фронту. На фронті спокійніше? Ну, о’кей, ми трошки заспокоїмось. На фронті пішли шалені бої? Активізуємось. Почали ще більше обстрілювати Київ? Активізуємось сильніше.

Плюс ще є притоки донатів на переможному настрої після успішних операцій.

РЕКЛАМА

— Умовна «Павутина» дає поштовх?

— Так. Але він разовий. Дай Боже нам стільки успіхів, щоб ми жили від перемоги до перемоги. Однак частіше все-таки поштовхи дають кількість загиблих та, можливо, якісь наші шалені провали у військових операціях. Люди читають новини, все бачать, щось взнають з телефонних дзвінків рідних, які служать. Тому отак суспільство й пливе по цій синусоїді. І ти нічого не зробиш.

Його не можна за це лаяти. Ти така ж сама людина, як і вони. Ти теж то заспокоюєшся, то знову включаєш двигун і кричиш: «Люди, давайте гроші на фронт». Ти волонтер, у твоїй професії це залежить трошки від іншого — від заявок, від кількості дзвінків та їхньої емоційної напруги.

Ми є країною волонтерів вже дванадцятий рік. Це суть України, яка дивує світ. Ми тримаємося на людях, для яких «Треба» — з великої літери. Я мушу допомагати фронту. Нехай навіть сиджу десь у Львові, туди фронт не дійде, а якщо й дійде, то все одно я знаю, що треба. От ви передали донат від жінки, яка проживає в безпечному місці за кордоном. Але вона знає, що це її країна, можливо, її знайомі зараз гинуть. Вона інакше не може вчинити.

«Мій постійний біль через те, що багато людей не прийшли на допомогу у 2014 році. Більшість перебувала в тому стані суспільної синусоїди, коли десь там якась війна. «Та то ж на Донбасі. До нас вона не дійде»», — розповіла Діана Макарова

— Це супер, що в нас є волонтери, що є люди, які донатять на фронт. В моєму оточенні інших просто немає. Ми цим пишаємось і на тому стоїмо, як то кажуть. Але де держава? Ви з 2014 року займаєтесь глобальними проблемами. Чому так складається?

— Найстрашніша наша тема — це ремонти автомобілів. Медичних, автомобілів аеророзвідки, оцих піджопників, причому не таких, коли «поїдьмо в магазин», а коли «треба вискочити та забрати поранених». У нас іноді такі черги…

Наступний страшний пункт — це генератори та зарядні станції (це задоволення ще дорожче, ніж генератори, але вони необхідні). Потім комплектуючі для зв'язку та польотних справ від Starlink до кабелів і антен і далі за списком. Це наші першочергові задачі. Ми займаємось не варениками та шкарпетками, скажімо так.

— У вас давно налагоджена потужна системна робота. А де системна робота держави?

— Тепер розберімося з державою. Ми її лаємо з 2014 року, і це правильно. Бо наша держава це настільки повільний локомотив, що я не знаю, скільки ще років війни треба, щоб його розігнати. Але, слава Богу, держава час від часу чимось займається.

Я пам'ятаю, як вперше ми перевели подих, коли держава налагодила постачання засобів захисту (це в першу чергу шоломи й бронежилети, пів року 2014-го все це тягали волонтери), хай вони були важкі й незручні. Як ми перевели подих, коли у 2017 році з наших плечей зняли харчування й приблизно в той же час налагодили забезпечення формою, хоча дуже довго стояло питання берців. Зараз все це є. Коли телефонують: «Нам, будь ласка, 60 пар шкарпеток, 60 пар трусів і форму по такій розмірній лінійці», ми можемо з чистою совістю сказати: «Ні, хлопці, ми знаємо точно, що форма у вас є, навіть не в одному комплекті». І це все не дрібниці, насправді. Це все тягне величезні гроші.

Точно так же потихеньку налагоджували постачання озброєння. Однак у 2022 році довелося вже стрибати на всі трибуни світу й просити-молити нове озброєння, а також швидко будувати ті цехи, про які в нас не прийнято голосно говорити, щоб намагатись щось виробляти самим.

Зараз оцей державний локомотив якось набирає хід, але він все одно не встигає. І не встигне. Він не встиг би, навіть якби працював в нормальному належному ритмі. Приблизно в такому, як зараз працює росія. Там викликають бізнес: «Маєте стільки-то грошей віддати на виробництво зброї». У нас такого нема, наш великий бізнес ще спробуй поставити в позу. А малий бізнес у нас ставити вміють.

Держава щось робить, але наразі цього дуже мало й досить не буде. Ми вже не доженемо цю росію. Льюїс Керол писав: «Потрібно бігти з усіх ніг, щоб тільки залишатися на місці, а щоб кудись потрапити, треба бігти хоча б удвічі швидше». Тому кричать волонтери, кричать активісти, кричать військові: «Підіймайте бізнес. Без великих мільярдних вливань ми нічого не зробимо».

Звичайне фото для «Фонду оперативної національної допомоги». На фронті отримали від них зарядну станцію. «Треба ще станцій. Більше станцій. Там всього треба», — закликає Діана Макарова

Як нічого не зробимо і без громад. Коли просять допомоги підрозділи ТРО, питаю: «А що громада?» — «Ну, вони чимось допомагають». Вони не чимось мають допомагати, а повністю взяти вас на забезпечення. Однак не можуть, бо громаді треба відмити гроші на будівництво фонтанів, терміново перестелити недавно покладену бруківку, розбити клумби. Ми все це чудово розуміємо. І нічого ти з цими громадами не зробиш. Ні-чо-го! Хай там частина чиновників буде страшенними патріотами, хай вони бігають і вимагають: «Давайте забезпечимо хоча б наше ТРО або бригаду, яка стоїть в нашому місті», все одно знайдуться ті, хто захоче нахилитись і підібрати гроші.

Ми зараз живемо в такій ситуації, коли дуже легко це зробити. Гроші фактично лежать під ногами як на фронті, так і в цивільному житті. І є багато людей, які вміють зігнути спинку, нахилитись, підібрати їх, потім відмити на якомусь непотрібному красивому будівництві, взяти хабар для того, щоб поставити декого на бронювання від мобілізації. Ми ж знаємо, які хабарі йдуть в ТЦК.

І багато хто не гребує це робити. Фронт підбирається до мого міста? Та пофіг. Он у Запоріжжі черговий зашквар. Днями побачила у Facebook, що там щось збираються будувати. Люди добрі, усі зараз в очікуванні штурму цього міста. Може, якось будемо укріпляти фортифікації? Давайте, може, зробимо так, щоб в мене не лунали дзвінки «ми на Запорізькому напрямку, ми на Покровському». Ти думаєш: Господи, це там, де за кілька місяців до підходу ЛБЗ висаджували троянди.

От ви кажете про державу. Держава — це не тільки Офіс президента, Кабінет міністрів, Верховна Рада, Головне управління розвідки, Служба безпеки тощо. Держава — це сільський і міський голова. Волонтерка Катерина Ножевнікова змогла підняти рух «дрони замість бруківки». Я чудово знаю, як вона працює, як працює «Корпорація монстрів» — один з найсильніших наших фондів, з тих олдових з 2014 року. І їй треба витрачати час та сили й організовувати суспільство на протест. А суспільство, агов? Ти ж саме якось можеш? Однак воно не прокинеться, доки не прокинеться критична маса людей.

Мирноград, серпень 2024 року. «Давайте, може, зробимо так, щоб в мене не лунали дзвінки «ми на Запорізькому напрямку, ми на Покровському». Ти думаєш: Господи, це там, де за кілька місяців до підходу ЛБЗ висаджували троянди», — обурюється Діана Макарова

— Але їх стає все менше.

— Хочете сказати, що пасіонаріїв, які здатні рухати суспільство, стає все менше? Мені здається, що їх кількість стала.

«Де ми перемогли? Відігнали орду від Києва, так вже перемогли?»

До розмови приєдналася Марія.

Марія: — Ви уявляєте, які пасіонарії зараз підростають? Це хлопці та дівчата, які виросли під час війни. Наприклад, є об'єднання художників «Мальовий», де дуже багато молоді, деякі реально юні. Вони регулярно збирають величезні донати на своїх невеличких ярмарках, а також вже випустили дві благодійні збірки, які продають в книгарнях. «Український бестіарій» та «Українська магічна академія» — це величезні артбуки. Вони насправді збирають дуже серйозні суми. Я спілкуюсь з цією бульбашкою, так сказати. Серед них дуже багато людей, яким не все одно і які щось роблять. Деякі з них взагалі буквально вчора зі школи, там є ті, хто виріс на окупованих територіях, а зараз мешкають тут.

«Найбільш активні прояви вдячності ЗСУ ми спостерігаємо хвилями після того, як з’являється якийсь сильний емоційний привід — або пов’язаний з перемогою, або з черговим відчаєм», — каже Марія Макарова

— У нас всіх сподівання на молодь.

Діана: — Тому я вважаю, що кількість здатних рухати це суспільство і йти попереду, стала. На місце вбитих та зламаних приходять інші, необов'язково навіть молоді, хоча молодь — так, звичайно. Таке явище мусить бути в суспільстві. Його не буде хіба тоді, якщо раптом росія нас захопить і цих пасіонаріїв почнуть вибивати прямим способом, тобто катуваннями й тортурами в тюрмах та колоніях. Те, що зараз відбувається на окупованих територіях. Ми ж пам'ятаємо, як там працювали над Перемогою люди, і як їх ставало менше й менше, а зараз майже не лишилось. Де вони? Згнили в катівнях.

Там є люди, які вважають себе українцями й ще чекають на Україну. Але ми знаємо, скільки їх загинуло. От в таких суспільствах кількість пасіонаріїв йде до нуля. А в нашому суспільстві вона ще стала. Когось вбили на Майдані, когось в перші роки війни, когось в цій фазі. Але приходять нові. Це якщо ми говоримо про суспільний активізм.

А якщо говоримо про військових, то там ситуація набагато гірша. Військові, які загинули у 2022−2023 роках, це, на жаль, непоправні втрати. Ніхто не замінить оцей неймовірний оперативний резерв (мені здається, це вже загальний іменник, його теж можна писати з великих літер), який у 2014−2016 роках вчився воювати, а ще перед 24 лютого 2022-го стояв біля військкоматів. Цей резерв загинув, отримав поранення, в нього закінчились сили. Оце компенсувати дуже складно.

Зараз, на жаль, в бій кидають бусіфіковані бригади (є вже такий термін на фронті). Це дуже погано. Хтось бусіфікований збереться з духом, почне воювати й стане наступним оперативним резервом, але більшість або кидає зброю і втікає, або здається в полон. Цим страждають Запорізький та Покровський напрямки.

Дуже скаржаться командири, які свого часу прийшли на війну молодшими лейтенантами або солдатами: «Вони тікають. Вони не відстрілюються. Вони гранату не кинуть». — «Але ж їх вчили». — «Та чому їх там вчили?» Якість наших учебок відома.

Це все до вашого питання, що робить держава. Вона так і не кинулась затикати ті дірки, які в нас є. Ми бились з питанням розвитку дронів фактично з 2015 року. Хоча перші БПЛА на фронті з'являлися ще у 2014-му. Однак держава дуже слабо звертала увагу на це. Як і на учебки та полігони. Вони намагалися щось робити, навіть щось там будували. Але найголовніше на полігоні — це навчальний процес. Який ніяк не можуть зробити якісним.

Тому бусіфіковані виходять з учебки іноді з такою ж кількістю знань, як і до. Вже є хороші полігони та учебки, але це зроблено силами кількох особистостей, а не за державною програмою.

Питання з дронами зараз стоїть дуже гостро. Ми ж розуміємо, що скоро вони будуть полювати суто на людей в Києві, як полюють, припустимо, в Херсоні. Я вірю в те, що держава вже замислилась над питанням «а що ж з цим робити?», але не вірю в те, що вона зможе випускати таку ж кількість дронів, як росія. Нам же треба не менше, а щоб перемогти — навіть більше.

Держава є. Якби не робота держави як такої, то ми б, можливо, загнулися у 2022 році, хоча тоді в першу чергу зіграли роль відчайдушність наших військових і допомога тилу. Так, це все працює в сукупності. Але держави все одно мало.

— Дуже турбує, що олдові волонтери, як ви себе називаєте, ламаються. Сумно читати пости тих, хто тягне цю ношу багато років. Здоров’я у всіх суттєво підірване.

— Та сама Ножевнікова в лікарні, вона пише про це у Facebook, тому й кажу. Та сама Макарова не злазить з милиць. Коли ми телефонуємо один одному, то питаємо: «Ти коли був в лікарні?» Бо ми валимось усі. І це для багатьох норма. Хтось їздить на фронт з онкологією, хтось з тяжкими автоімунними захворюваннями, в когось діабет першого типу, він робить уколи інсуліну в дорозі. Ми закінчуємося. І не тому, що всі вже прям старі. Ні, я знаю олдових молодих людей, їм 40−50 років. Це не старість, а вони вже валяться. Це теж будуть непоправні втрати.

Бо це поле бою, на який багато хто запізнився назавжди. І от чому. Ти прийшов у 2022-му, у 2025-му. Це класно, ти молодець — вирішив підтримати тих, хто ламається. Але того досвіду, який ми отримали з 2014-го, вже не отримаєш. Бо ми росли разом — волонтери, наша армія, яка вчилась воювати, і війна. Ми ж пам'ятаємо перші дні вторгнення в Крим і цих «вежливых людей», яким це не завадило стріляти в наших військових. Але в основному тоді були потрапляння в полон та знущання. Згадайте історію Оленки Максименко, яка в березні 2014 року під час окупації Криму побувала у полоні російських бойовиків. Але в той час ще не було такої озвірілості, з якою вони прийшли у 2022-му.

Тобто я хочу сказати, що війна теж зростала і нарощувала апетити. Вона казала: «Отак от можна?» І робила так. «І отак можна? Що, і дітей вбивати можна?» Здається, перша відома дитяча смерть — це був 16-річний Стьопа Чубенко. Зараз дітей вбивають масово. Війна таки наростила апетити. От поки ти не пройдеш поруч з нею всі ці роки, можеш вважати, що запізнився назавжди. А зараз біжи, тільки щоб лишатись на місці.

У мене нещодавно виникло кілька складних фронтових питань (зі здоров'ям одного бійця та ремонтом машин), які я не могла вирішити сама. Зверталася до багатьох. Мені не змогли допомогти нові волонтери. Помогли саме олди. Причому як? От так — за п'ять хвилин. Якось в них це виходить. Дійсно досвід.

Марія: — Через десять років ці нові волонтери теж будуть мати досвід.

Діана: — Та не дай Боже нам ще десять років. Хоча ми всі розуміємо, що цей дощ надовго, і це дуже боляче. І ви відчуваєте, і Маша відчуває мій постійний біль через те, що багато людей не прийшли на допомогу у 2014 році. Більшість перебувала в тому стані суспільної синусоїди, коли десь там якась війна. «Та то ж на Донбасі. До нас вона не дійде». Усюди були якісь свята. Та і зараз теж. Київ в плані свят невбієнне місто.

— Чому ми тепер майже не чуємо сакральну фразу «віримо в ЗСУ», яку постійно повторювали навесні 2022 року?

Діана: — Не знаю. Мене це гасло завжди добивало. Я запитувала: «А хто буде вірити в НГУ? А в батальйони МВС?» Я хочу сподіватися, що суспільство все ж вдячне своїм захисникам. Але мені дуже складно відповісти на це питання. Марія може, вона з суспільства.

Марія: — Річ у тім, що лише невеликий відсоток суспільства схильний до екзальтації, тобто може бурхливо виражати свій захват і вдячність. Ці люди живуть в такому стані й постійно це роблять. А більшість до екзальтації не схильна.

Масовий прояв вдячності в соцмережах або наживо виникає після якихось серйозних емоційних потрясінь. Наприклад, дуже чітко йде хвиля вдячності ДСНС після масштабних обстрілів або СБУ після успішних операцій. Тобто це насправді та ж сама синусоїда.

Сама вдячність може нікуди не діватися. Точніше треба говорити зі статистикою на руках. Але найбільш активні прояви ми спостерігаємо хвилями після того, як з’являється якийсь сильний емоційний привід — або пов'язаний з перемогою, або з черговим відчаєм.

Дуже яскравий і насправді набагато цінніший, ніж будь-які прояви у Facebook, приклад вдячності — зустрічі полонених після кожного обміну. Вздовж доріг завжди стоїть багато людей, які мешкають близько до місць, де це відбувається. Вони виходять і довго чекають, бо не знають, коли поїде колона. І таке ми бачимо кожного разу. Це дуже гарний маркер.

Діана. — І це якраз не крик у Facebook «вірю в ЗСУ». Крикнути у соцмережах легше. Чому ці люди виходять і стоять? Для того, щоб засвітиться на телебаченні? Ні. Побачити, як повз них проїде ланцюг машин? Ні. А для того, щоб той, хто щойно виліз із катівні, побачив їх. Тобто вони стоять для нього. Оце те, на чому тримається суспільство і загальний патріотизм. Зроби щось для когось. Витрати свій час і сили.

Марія. — Насправді оцей соціальний альтруїзм нам притаманний. Це, як би дивно не звучало, є частиною здорового егоїзму. Нам приємно бути комусь потрібними. Нам приємно щось робити для інших. Комусь менше, комусь більше, але знову ми говоримо в середньому по лікарні.

— Вас теж дратує фраза «ми вже перемогли»?

Діана. — Ви сказали, а мене аж затіпало. Де ми перемогли? Відігнали орду від Києва, так вже перемогли?

Ми мешкаємо на ковельській трасі, під Бородянкою, яка була в окупації. Повернувшись після звільнення села, живемо в стані «нога на педалі». У нас це так називається. І валізи зібрані. Та хіба можуть люди, які перемогли, так жити? Я весь час очікую нового наступу.

Не знаю, хто всунув цю фразу «ми вже перемогли» в медіа та соцмережі. Можливо, це робиться, щоб підтримати згасаючий дух, але це погана підтримка. Лише одна фраза «нічого страшного, наступу не буде і ми будемо під Харковом їсти шашлики» наробила багато зла. А гасло «ми вже перемогли» робить ще більше гидоти суспільству.

Продовження інтерв’ю з Діаною та Марією Макаровими читайте найближчим часом.

Источник